Людиною, яка на початку 20х років розвивала ідею Панєропи, з 1922 року її пропагувала та стала двигуном Панєвропейської унії в перші десятиліття її існування, була одна й та ж особистість: Ріхард Коденгоф-Калергі, який народився 17 листопада 1894 року в Токіо, помер 27 липня 1972 року в Шрунсі (Форарльберг). Його мама, Міцуко Аояма, була японкою і познайомилась з його батьком, Генріхом Графом Коденгоф-Калергі на час його дипломатичної служби в австро-угорському посольстві в Японії¹

У віці приблизно півтора роки Ричард Коденгоф-Калергі прибув до Європи і виріс в замку Роншперг у західній Богемії, недалеко від кордону з Баварією. В час зародження націоналізму тато Ріхарда, який повернувся з дипломатичної служби кайзера, створив у замку Роншперг осередок космополітизму, інтернаціональності, вченості та толерантності. Про бібліотеку Генріха син пише: «На темних дерев’яних колонах по колу кімнати стояли бюсти великих мислителів в натуральному величину: Сократ та Платон, Марк Аврелій та Аристотель, Кант та Шопенгауер. Між цими бюстами стояли також статуя Христа та Мойсей Мікеланджело. Менші бюсти стояли на столах: Гете та Шіллер, Гомер, Аполлон та Наполеон. Над вхідними дверима висіла рідкісне кольорове зображення Заратустри, а віконні ніши були прикрашені каліграфічними текстами з Корану.»

В замку жили угорська компаньйонка мами, гувернанти з Франції та Англії, управитель-австрієць та особистий секретар Генріха Коденгофа-Калергі з Баварії. Часто навідувались чеські службовці, вчитель з Росії, а також албанець-мусульманин, який навчав Генріха турецької мови, вчений з Індії та рабин з Пльзеня. Таким чином Ріхард зростав в маленькому світі, створеному його батьком, в якому не існувало ні релігійної, ні національної нетерпимості. Тому діти сприймали тата справжнім європейцем: «Наша мама була для нас втіленням Азії, наш тато – Європи. Нам було дуже важко ідентифікувати його з якоюсь нацією. Таким чином, Європа в наших очах була незаперечною єдністю, країною нашого тата.»

Ця «космополітична оаза» Роншперг знаходилась приблизно за 10 км від імперського кордону Австрії з Німеччиною та приблизно за 5 км від мовного кордону, «де стикаються німецький та слов’янський світи». Через різницю між багатомовним та толерантним світом в замку Роншперг та крім того, через зростаючі тенденції націоналізму, а також через повчання тата «ми досить рано запідозрили, що так звані національні спадкові ворожі почуття врешті-решт базуються на незнанні, упередженнях та обмані народу». Пізніші ідеї Ріхарда Коденгофа-Калергі про Панєвропу безсумнівно були позначені особистістю його тата та життєвим простором, який батько створив для своєї сім’ї. Після смерті батька Ріхард жив у Роншперзі, Бріксені та Відні, де він вступив до Академії імені Терези.

Розвиток ідей про Панєвропу Ріхардом Коденгофом-Калергі

У Відні Ріхард Коденгоф-Калергі почав розвивати свої власні філософські думки, особливо про об’єктивність як основоположний принцип моралі. Він намагався розвивати етику незалежно від релігії та зважаючи на різноманітність релігій та культур, виходячи при цьому з думки, «що об’єктивний вимір є моральним, а суб’єктивний – неморальним». В той час, коли його сестра Іда Гьорес стала однією з найвизначніших католицьких письменниць цього століття, релігійність Ріхарда Коденгофа-Калергі все ще сильно визначалась азіатськими впливами.

В 1913 році він почав вивчати у Відні філософію та сучасну історію. Проте вже в наступному році його плани стати викладачем філософії перекреслила Перша світова війна. 31 серпня 1918 року він пише акторці Іді Роланд, своїй першій дружині: «Найсумніше в цілій світовій війні я бачу не настільки у всіх жахливих вбивствах та жахіттях у всіх куточках світу; це все минуче. Але те жахливе, що можливо, залишиться і на наступні століття, це передусім пробуджена агресивна тенденція до націоналістичної свідомості.» Згадуючи ті події, в 1962 році він пише: «Першу світову війну я сприйняв як громадянську війну між європейцями: як катастрофу першого порядку.» Молодий Ріхард Коденгоф-Калергі вітає падіння старого порядку в кінці світової війни². Він приєднався до Вільсона та Народного Союзу, проте скоро був змушений визнати, що «в 1919 році Європа була ще більше роз’єднана, ніж в часи Великого переселення народів». Через Першу світову війну та провал нового порядку в Європі врешті-решт Коденгоф-Калергі повертає свою увагу з філософії на політику.

За Паризькими угодами молодий філософ, який жив у Відні, але батьківщина якого у Роншперзі, став громадянином Чехословаччини, з якою його пов’язувало, за його ж словами, лише шанобливе ставлення до Президента Томаша Масарика. Ще в 1920 році він намагався його переконати, що «тільки єдина Європа може захиститись в політичному сенсі від військової загрози Росії та в економічному від зростаючої конкуренції США». Проте, коли Масарик не виявив державницької ініціативи, Коденгоф-Калергі вирішив сам перейняти її.

Своє бачення об’єднаної Європи він вперше виклав у статті «Панєвропа - пропозиція», яка з’явилась 15.11.1922 у «Vossische Zeitung» в Берліні, а двома днями пізніше – у віденській «Neue Freie Presse». В 1923 році у замку Вюртінг він написав свою програмну книгу «Панєвропа», зміст якої став його життєвою темою. При цьому не йшлося ні про академічний захист, ні про натхненну книгу для політиків, а передусім про початок (стартовий постріл) для масового руху: «Ця книга точно може розбудити великий політичний рух, який дрімає у всіх народів Європи», так він формулює передмову. Коденгоф-Калергі був переконаний, що падіння Європи мало не біологічні, а політичні причини: «Не народи Європи є гнилими, а її політична система. Її радикальна зміна може і повинна призвести до повного одужання хворої частини світу.» Він аналізує європейську сучасність та у світовому політичному контексті та наголошує на об’єднанні Європи, як на стратегії виживання: «Європейське питання може бути вирішене тільки через об’єднання її народів. Таке об’єднання може відбутись або добровільно – через утворення Панєвропейського державного об’єднання, або через насильницьке завоювання Росією.»

Досить чітко Коденгоф-Калергі вже в 1923 році застерігає від «війни майбутнього», яка розпочалась в 1939 році – через те, що не було дослухано до його застережень і не дотримано його вимог: „Європа знаходиться зараз на шляху до нової.»³ Його праця «Пан-Європа» є значно більше, ніж просто пропагандистський заклик. Автор намагається обґрунтувати свою ідею з точки зору філософії, історії, політики та економіки і вже тут дискутує з майбутніми противниками⁴ Пан європейської унії.

Коденгоф-Калергі цілком очевидно мав на меті, викликати своєю книгою масовий рух. Саме молодь Європи покликана «вести цей рух: молодь тих років та поглядів. Ця молодь не хоче більше бути загнана у газову війну майбутнього політиками, які більше не здатні до перебудови свого зашкарублого мислення.» Також він апелює до «жінок Європи», які є «провідниками європейського духу» та до «всіх європейців доброї волі». Символом свого руху він обрав в 1923 році «червоний хрест на золотому сонці, символ людяності та духу».

Перша спроба возз’єднання Європи: 1923-2932

Панєвропейський заклик Коденгофа-Калергі швидко знайшов прихильників та зацікавлених в колах інтелігенції. До них належали Максиміліан Гарден, (час від часу) Генріх та Томас Манн, Стефан Цвейг, Герхард Гауптман, Райнер Марія Рільке, Франс Верфель, Артур Шнітцлер, Зиґмунд Фройд, видавець віденської "Neue Freie Presse" Ернст Бенедикт та головний редактор берлінської "Vossische Zeitung" Георг Бернгард. В Австрії президентом Панєвропейської унії став бундесканцлер Ігнац Зайпель, а його радники – тогочасний віце-канцлер Карл Реннер та керівник німецької організації Франц Дінггофер були віце-президентами. Таким чином, засновник Панєвропейського Руху досягнув – щонайменше в Австрії та в Німеччині – тієї мети, щоб закріпити свій рух, як надпартійний⁵. «Та обставина, що такі видатні провідники європейського католицизму та соціалізму причетні до ідеї Панєвропи на громадському рівні, надавало їй характеру утопії»⁶.

Австрійський уряд надав у розпорядження Панєвропейській унії приміщення у віденському Гофбурзі, які були центральним офісом до приєднання в 1938 році. В Австрії і Німеччині рух швидко знайшов прибічників⁷. У квітні 1924 року вперше з’явився щомісячний журнал «Панєвропа», як офіційний орган Панєвропейської унії. Протягом наступних місяців Коденгоф-Калергі намагався започаткувати свій рух у якомога більшій кількості країн, а також отримати симпатії до Панєвропи в США. 3-6 жовтня він скликав перший Конгрес Панєвропи у Відні, в якому взяли участь 2000 осіб 24 націй. Ріхард Коденгоф-Калергі був обраний Міжнародним Президентом шляхом акламації. В 1927 році почесним президентом Міжнародної Панєвропейської унії став міністр закордонних справ Франції Арістид Бріанд.

На наполегливу пропозицію Коденгофа-Калергі Бріанд під час своєї промови перед Женевським народним зібранням запропонував утворення Федерації європейських націй. Проте вже в жовтні 1929 року через смерть міністра закордонних справ Німеччини Штреземана та через світову економічну кризу змінилась політична ситуація. Після зростання рейтингу націонал-соціалістів в Німеччині та падіння Бріанда у Франції остаточно провалилась спроба об’єднання Німеччини. Коденгоф-Калергі так оцінював цю ситуацію пізніше: «Якби його ініціатива була успішною, не було б третього рейху та другої світової війни.»⁸

Боротьба проти Гітлера та бій за післявоєнний порядок: 1933-1945

Щоб протидіяти успіху Гітлера в Німеччині, Панєвропейська унія скликала свій другий конгрес на 17 травня 1930 року. У роки перед захопленням влади Гітлером Панєропейська унія працювала для німецько-французького примирення та часткового перегляду Паризьких домовленостей. Під час третього конгресу у жовтні 1932 року у Базелі Коденгоф-Калергі наголосив знову ж таки на безкомпромісному неприйнятті Гітлера та Сталіна: «Сталін готує громадянську війну, Гітлер – війну народів.» Це коштувало йому прихильників з обох сторін⁹. Засновник Панєвропейського Руху робить свою останню доповідь 30 січня 1933 року, в день, коли Гітлера призначають рейхсканцлером. Одразу в тому ж році в Німеччині забороняють будь-яку панєропейську літературу.

Панєвропейський Рух з 1933 року сильно зосередився на Австрії. Коденгоф-Калергі був переконаний: «… від правильного спрямування австрійської незалежності залежить майбутнє Європи»¹⁰. Бундесканцлер Енгельберт Дольфус перейняв почесне президентство Панєвропейської унії Австрії. Коденгоф-Калергі боровся також як письменник з націонал-соціалізмом, який він глибоко зневажав¹¹, і комунізмом: його твір, який з’явився в 1931 році "Stalin & Co" («Сталін та інші»)¹² та вперше в 1937 видана праця "Totaler Staat - Totaler Mensch" («Тоталітарна держава – тоталітарна людина»)¹³ є зведення філософських, політичних та полемічних рахунків з обома великими тоталітарними рухами цього століття.

Після вбивства бундесканцлера Дольфуса його наступник, Курт фон Шушніг перейняв почесне президентство в австрійській Панєвропейській Унії. За його головування в 1935 році у Віденському Парламенті засідав Четвертий Панєвропейський Конгрес, «великий міжнародний протест націонал-соціалізму». Коденгоф-Калергі в 1934-1938 рр. намагався створити об’єднання між Австрією, Францією та Італією та навіть з цією метою вів переговори з Муссоліні. Безпосередньо після «приєднання» Австрії у 1938 році керівництво Панєвропи було окуповано у Віденському Гофбурзі, «4000 томів видавництва Панєвропи були знищені, як і наші архіви та кореспонденція з початку заснування Руху».

Коденгоф-Калергі переніс свою діяльність в Швейцарію та Париж, де він через свої старання заснувати австрійський уряд у вигнанні ближче познайомився з своїм майбутнім наступником, австрійським кронпринцом Отто¹⁴. Після окупації так званої «решти Чехословаччини» він прийняв французьке громадянство. Тому пізніше він пише: «З часу розвалу моєї австро-угорської батьківщини я є переконаним європейським патріотом, незважаючи на моє французьке, а перед тим чехословацьке громадянство.» Вперто переконаний в поразці Німецької Імперії, він сприяв тісному союзу Франції та Великої Британії, об’єднавши їх у меті створити Панєвропу.

В 1940 році президент Панєвропейської унії емігрував через Францію, Іспанію та Португалію до Нью-Йорка¹⁵. Як співкерівник Дослідницького Семінару Повоєнної Європейської Федерації ("Research Seminar for Postwar European Federation") він продовжував працювати над панєвропейськими планами. Анти-японська кампанія, яка розпочалась в США після нападу Японії на Перл-Харбор, особисто йому не завдала шкоди. Щоб розвинути питання «Об’єднаних Штатів Європи» серед громадськості США, Коденгоф-Калергі скликає 25 березня 1943 року П’ятий Конгрес в Нью-Йорку¹⁶. З осені він у якості професора історії читає в університеті Нью-Йорку лекції з історії у період між двома світовими війнами. Поряд з пропагандою Панєвропи як мети війни Заходу Коденгоф-Калергі намагався офіційного представництва Австрії. Разом з Отто фон Габсбургом, який з 1940 по1944 жив у Вашингтоні, Коденгоф-Калергі працював як у напрямку просування австрійського питання, наприклад, над здійсненням акцій гуманітарної допомоги, над розв’язанням питання Південного Тіролю, так і провадив роботу з панєвропейського питання. В 1946 році він повернувся в Європу. У нього склалося враження, що «Америка від Білого Дому до Державного Департаменту і від Конгресу до громадської думки» готова «підтримати ідею Об’єднаних Штатів Європи – за умови, що європейці самі будуть хотіти об’єднання. Тому що, те, чого Американці хотіли найменше, це нав’язувати власну систему Європі, яка цього не бажає.»

Європа до "Кордону свободи": 1946-1972

Повернувшись до Європи, засновник Панєвропи одразу помітив, що його повоєнне бачення знайде не лише радість та прихильників: «Переможцями у Другій світовій війні стали націоналізм та комунізм». Найбільша небезпека, на думку Коденгофа-Калергі, загрожувала європейцям з боку імперіалістського комунізму. Засновник Панєвропи бачив, «що живий Сталін для їхньої свободи був небезпечніший, ніж мертвий Гітлер. Що продовження політики помсти проти Німеччини заганяє її в руки Сталіна. І що тільки з допомогою Німеччини можливо відвернути російську загрозу.» Ще в 1923 році Коденгоф-Калергі, пророкуючи загрозу «війни майбутнього», написав: «Яке може бути завершення у європейської війни майбутнього – з неї постане переможцем тільки одна сила: Росія.» Тепер йому доводилося стати свідком того, як Росія поширює сферу свого панування на місце його народження Роншперг, а тоді і на його другу Батьківщину, Відень. Таким чином, для роботи в рамках Панєвропейського руху визначальними стали 2 теми на час між завершенням Другої світової війни та падінням комуністичних диктатур в Середній та Східній Європі в 1989-1991 рр.: з одного боку – конфронтація з комунізмом та пропаганда визволення народів Середньої та Східної Європи від радянського панування, з іншого боку – прагнення до все міцнішого економічного та політичного об’єднання Європи.

Коденгоф-Калергі після Другої світової війни бачив двох осіб, кого він хотів залучити для здійснення рішучих кроків до об’єднання Європи: Уїнстона Черчілля та Шарля де Голля. З Черчіллем та його зятем Данканом Сендісом він планував відродження Панєвропейського руху. Проте колишній британський прем’єр на вимогу Сендіса заснував власну організацію "United Europe Movement" (Рух за Об’єднану Європу). Коденгоф вирішив взятись за приватну ініціативу з метою скликання Європейських Установчих зборів. Він написав листа до 3913 парламентарів із запитанням: «Чи Ви за Федерацію в рамках Об’єднаних Націй?» Питання було поставлене депутатам 12 держав: Бельгії, Данії, Франції, Греції, Великої Британії, Ірландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Швеції та Швейцарії. Цілком свідомо з переліку країн, до яких він звертався, Коденгоф виключив Іспанію та Португалію через владні стосунки там, а також країни Середньої та Східної Європи, в яких він через реальну радянську владу не бачив вільних парламентів. В Німеччині ще не було парламенту. В Австрію він нічого не надсилав через радянську окупацію. «Але скоро обидві великі партії, католики та соціалісти, одноголосно висловилися за європейську федерацію,» так він описує той факт, що з ініціативи національного радника Австрійської Народної Партії Едварда Людвіга Австрія також долучилась до загального процесу. В загальному 41,5% опитаних відповіли ствердно, 1,2% дали відповідь «Ні», з усіх відповідей 97,2% були позитивними, тільки 2,8% негативними. В 1947 році Коденгоф-Калергі разом з головою соціалістів у бельгійському сенаті заснував «Європейську Спілку Парламентарів» ("Europäische Parlamentarier-Union" (EPU)), яка стала першою європейською платформою вільно обраних парламентарів.

Парламентарі, які зібрались на другий конгрес Європейської Спілки Парламентарів в 1948 році в Інтерлакені були надто залежні від своїх національних структур, щоб втілити «Інтерлакський план», основоположну структуру європейської федеральної конституції. Незаперечним для Європейської Спілки Парламентарів став перший поштовх до заснування Ради Європи в 1949 році¹⁷. Кодегоф-Калергі пізніше так описав цю епоху: «Хоча Страсбурзька Рада Європи не виконала надії, які покладались на неї при заснуванні, попри все 1949 рік залишається наріжним каменем в історії Європи. Вперше «Європа» перетворилася з географічного на політичне поняття». Європейська Спілка Парламентарів у 1952 році була приєднана до Європейського Руху, чиїм почесним президентом поряд з Аденауером, Черчіллем, де Гаспері, Шуманом та Спааком був також Кодегоф-Калергі, і врешті зникла. Коденгоф-Калергі сконцентрувався на відбудові Панєвропейської Унії.

На його думку ініціатива з Планом Шумана перейшла від парламентарів до урядів, передусім до «трьох переконаних та важливих європейських католиків на чолі трьох великих континентальних націй», а саме до Конрада Аденауера, Роберта Шумана та Альсіда де Гас пері. Як і де Голль (у численних дружніх розмовах з ним) Коденгоф-Калергі прийшов до думки, що політично об’єднана Європа повинна виходити не з Європейської ради, а з примирення між Німеччиною та Францією. Стосовно питання, чи пропозиція де Голля та Аденауера створити європейську федеральну державу, План Фуше, готує європейську федеральну державу чи стоїть їй на перешкоді, то в Панєвропейському русі з цього приводу існували суперечки. Панєвропейська унія на Дев’ятому конгресі в Ніцці одностайно стала на бік де Голля, в також підтримувала його дружню політику стосовно Німеччини: «Тільки національний герой Франції Шарль де Голль, заклятий ворог Гітлера, міг переконати французьких націоналістів у тому, що для світу пробив новий час, в який більше немає місця для війни та ненависті між двома європейськими основними народами», писав Коденгоф-Калергі.

Через політику де Голля стосовно Європи дійшло до розколу між Панєвропйським рухом та Європейським Союзом. Після того, як Євросоюз на останніх президентських виборах віддав більшість комуністичному противнику де Голля, Міттерану, у коли була нагода до профілювання Коденгоф-Калергі вийшов зі складу Почесної Президії Європейського Союзу. Одночасно він розпочав реорганізацію Панєвропейської унії під керівництвом Міжнародного Генерального Секретаря Вітторіо Понса.

Коденгоф-Калергі сам обрав Отто фон Габсбурга своїм наступником, який з 1957 року був обраний до Центральної ради Панєвропейської унії та перейняв позицію віце-президента. Засновник Панєвропейського руху був надзвичайно гнучким у співпраці з політиками різних націй та партій і відповідно до цього шукав наступника такого, який би, як і він сам, не сприймав би Панєвропу як засіб до мети, а вбачав би у Панєвропі свою власну ціль і був би справді європейським патріотом. Єдиним гідним наступником здавався йому Отто фон Габсбург, чиї сімейні корені мають відношення до більшості європейських народів та чий життєвий шлях вів його з Австро-Угорщини через Швейцарію, Іспанію, Мадейру, Бельгію, Францію та США до Баварії. Ричард Коденгоф-Калергі помер 27 липня 1972 року в Форарльберзі.

Новий старт Панєвропейського руху під проводом Отто фон Габсбурга в 1972-1978 рр.

Після смерті Коденгофа-Калергі було 2 особистості, які стояли на перешкоді розпуску Панєвропейської унії та по-новому структурували роботу: Отто фон Габсбург, який в 1973 році був обраний міжнародним президентом Панєвропейської унії на пропозицію президента Жоржа Помпіду, та Вітторіо Понс, який походив з Італії, довго працював радником Комісії Євросоюзу та генеральним секретарем Панєвропейської унії¹⁸. Політична діяльність Отто фон Габсбурга на той час була сконцентрована не тільки на Австрії та Дунайських регіонах, а спрямовувалась на об’єднання Європи, як про це свідчить цитата 1953 року: «Єдність європейського християнського світу, кінець національних суперечок, справжнє розуміння на основі моральних засад та недоторканного права, які створили величність Європи, є заповідями часу.»¹⁹ Як він сам завжди наголошував, саме час вигнання в Америці навчив його сприймати Європу цілісно. В 1965 році, за сім років перед обранням його до президії Європейського Парламенту, Отто фон Габсбург так окреслив визначальну вимогу: «Політична Європа вимагає передусім спільної зовнішньої політики. Події вказують на наближення великих рішень, стосовно прийняття яких наша частина світу також повинна сказати своє слово, і в жодному випадку не повинна стати жертвою розвитку подій. Це можливо тільки тоді, коли під поняттям Європа буде об’єднана справжня сила, тобто об’єднана воля європейських народів.»

Коденгоф-Калергі протягом всього свого життя намагався створити якомога ширшу світоглядну базу для Панєвропи. Від самого початку він апелював до «багатьох демократичних партій Європи», вбачав серед противників Панєвропи тільки націоналістів, комуністів, мілітаристів та індустрій протекціонізму. Проте в дискусії навколо політики де Голля стало цілком очевидно, що не доводиться виносити на дебати питання, хто за чи проти об’єднання Європи, а також якими повинні бути шлях та мета прагнень до об’єднання.

Отто фон Габсбург спробував віддати належне цій вимозі через Основоположну Декларацію Міжнародної Панєвропейської Організації, яка була підписана 12 травня 1973 року у Страсбурзі. У цій декларації рух висловлюється «за якомога раніше втілення європейської конфедерації, як першого кроку до політичного єднання нашої частини світу»²⁰. В той час, коли Панєвропейська унія поводила себе досить прагматично у питанні конкретної організації єднання, вона також стає на позиції «моральних засад такої Європи, яка повинна залишатись вірною суттєвим елементам своїх традицій, історичної величі та світового покликання.»

У своїй «Програмі чотирьох пунктів» в 1976 році Отто фон Габсбург загострив бачення Панєвропейської унії: при цьому на чолі стояло визнання Великої Європи та спротив визнавати Залізну Завісу, як лінію кінцевого поділу. У одній, напевно, найбільше поширеній листівці Панєвропейської Унії це звучало так: «Для нас Європа закінчується не на протиприродному та злочинному кордоні, який з 1945 ділить наш континент через самісіньке серце. Для нас Польща та Угорщина, Чехія та Словенія, Прибалтика та Румунія, а також мільйони німців східної та центральної частини Європи під ярмом комуністичних партій та мілітаристських диктатур, є такими ж європейцями, як французи, австрійці та іспанці». Антикомуністична пропаганда Панєвропейської Унії стала «фірмовим знаком» руху особливо в час так званої «політики розрядки». Заклик Панєвропейської Унії, що Захід повинен шукати співпрацю не з комуністичними диктаторами, а з пригніченими народами, був яскравим запереченням до політики «мирного співіснування» та «зміни через зближення», символом якої була постать німецького бундесканцлера Віллі Брандта. Отто фон Габсбург з цього приводу писав: «Передусім ми всі повинні зміцнювати вільну систему в наших країнах. Ми повинні на цьому особливо сильно наголошувати там, де ще залишились ілюзії. Ми повинні встановити, що співіснування між свободою та тоталітаризмом неможливе на довгий строк. Ми повинні чинити опір тоталітарній спокусі, яку б маску вона не одягала.»

Отто фон Габсбург був переконаний в тому, що комуністичне панування в Центральній та Східній Європі буде тимчасовим. Він аналізував фальшивий портрет марксизму, систематичне пригнічення свободи, економічні утиски та проблему національностей в СРСР. Його рішення так звучало в 1980 році: «Ці довгострокові проблеми комуністичних режимів доводять, що марксизм, попри всі зовнішні вияви бореться проти часу. Розвиток світу вказує на інший напрямок.» З великоєвропейськими намірами пов’язане також розуміння Європи як континенту свободи. При цьому Панєвропейська унія керується християнським поглядом на людину, як на створіння та подобу Божу. Панєвропейська унія сприймає це положення за основу прав особи, а також сім’ї. Панєвропейська унія визнає положення, яке сформульоване у її «Програмі чотирьох пунктів», «що більша спільнота не може переймати завдання, які задовільно можуть виконувати і менші спільноти», тобто принцип субсидіарності.

У третьому пункті Панєвропа визнає соціальну Європу та дистанціює себе одночасно від соціалізму: «Соціалізм означає поневолення і звідси протилежність справжній соціальній політиці. Вона повинна базуватись на соціальному ринковому господарстві – вона прагне ширше розмістити власність та створити багато незалежних середніх засобів до існування». Другою визначальною ознакою Панєвропейської унії стало визнання християнства «душею Європи». В «Пунктах» 1976 року також йшлося про це: «Якби християнство зникло з нашого континенту, зникла б і Європа. Тому що не Європа потрібна хресту, а хрест – Європі.» Незважаючи на її надконфесійний характер, з сімдесятих років Панєвропейська унія користувалась особливою підтримкою численних католицьких єпископів та з свого боку визнавала концепцію нової євангелізації Європи, яку в 1978 році проголосив Іоанн Павло ІІ. Незважаючи на очевидну близькість до церкви Панєвропейський рух часто хибно сприймався, як такий, що зазнає впливу масонів. Проти докорів на зразок цих, Коденгоф-Калергі захистився ще на початку двадцятих років. З приводу обрання на посаду президента Панєвропейської Унії Австрії бундесканцлера Прелата Зайпеля він пише: «Деякі противники Панєвропи намагались його (австрійського бундесканцлера Прелату Зайпеля, примітка автора) стримати від цього кроку надуманим твердженням, ніби Панєвропейська Унія – це масонське утворення. Після того, як він переконався в необґрунтованості цього твердження, він прийняв президентство в Панєвропейській Унії Австрії…»²¹ В допрацьованому «Основному Положенні Міжнародної Панєвропейської Унії» 1995 року однозначно закріплене наступне: «Християнство – душа Європи. Наші наміри позначені християнськими образом людини та принципом правової державності. Підтримуючи спільноту європейських цінностей, Панєвропейська Унія чинить опір усім тенденціям, виснажити духовні та моральні сили Європи.»

Закріплення позицій Панєвропи в Європейському Парламенті: 1979-1989

Завдяки ідеї політика ХСС з Оберпфальцу Генріха Айгнера та підбадьорюванням Франца Йозефа Штрауса Отто фон Габсбург вирішив додатково до австрійського прийти також німецьке громадянство та стати безпартійним кандидатом за списками ХСС на прямих виборах до Європейського Парламенту у 1979 році. Це викликало гострі суперечки, як в Австрії, так і в Німеччині: політики Соціалістичної Партії Німеччини позначали на той час президента Панєвропейської Унії як «расистського кабінетного злочинця» та «реакціонера найгіршого сорту» та хотіли вести в цілій Європі «передвиборчу боротьбу» проти нього²². На відкритті першого обраного Європейського Парламенту 17 липня 1979 року старійшина парламенту Луїза Вайс такими словами привітала президента Панєвропейської Унії: «Заходьте, Ричард Коденгоф-Калергі. Послідовник Вашої Панєвропи на цих зборах – принц фон Габсбург».²³

До участі в Європейському Парламенті долучились також депутати Панєвропейської Унії. Утворилась парламентська група Панєвропи. В сфері політики депутати, які підтримували панєвропейську ідею, намагалися розвивати європейську свідомість через ініціативи з введення єдиного європейського паспорту, зі скасування кордонів, затвердження та введення 12 зірочок на блакитному тлі, як офіційного символу Європи. Отто фон Габсбург, який в 1982 році став старійшиною фракції Європейської Народної Партії у складі Комітету зовнішніх справ, успішно продовжив діяльність з метою повторного введення та закріплення поняття Середньої Європи в діловодство європейських інституцій та для визнання Європейським Парламентом свободи народів Середньої та Східної Європи.

Укріплення позицій багатьох провідних панєвропейців в Європейському Парламенті призвело також до зміцнення панєвропейських організацій у тих країнах, які належали до Європейської Спільноти. Особливий розквіт регіональних структур панєвропейських організацій можна було відзначити в час виборів до Європейського Парламенту. В державах ЄС в 1979, 1984, 1989 та 1994 роках Панєвропейська унія проводила інформаційні кампанії, які з одного боку мали на меті підтримати тих кандидатів, які думають по-панєвропейськи, та роз’яснювати різні питання європейської політики, а з іншого боку – сприяти збільшенню популярності організації.

Зі своїх світоглядних позицій Панєвропейський рух постійно застерігав, що Європейська Спільнота або Європейський Союз може стати холодною технократією. Щоб цьому завадити, рух проводить роботу на рівні європейських інституцій, громадської та освітньої діяльності, а також проводить пропаганду ре-христианізації та нового відкриття християнських коренів та цінностей Європи. Панєвропа вбачає у єднанні Європи менше прагматичне рішення європейських держав заради економічної користі, а значно більше – втілення суті, ідентичності Європи.

 "Панєвропейський пікнік" та падіння «Східного блоку»: 1989-1991

Панєвропейський рух ніколи не полишав сумнівів, що об’єднання держав Західної Європи – це тільки вихідний пункт для всеєвропейського єднання. За переконанням Панєвропи, це зумовило крах комуністичної системи та визволення народів Середньої та Східної Європи. Панєвропейський рух був переконаний в реалізації цієї мети. Отто фон Габсбург так писав в 1984 році: «Криза існування СРСР є неминучою. Тому що Радянський Союз нездатен побудувати здорову економіку не тільки через свої політичні структури. Це – остання колоніальна імперія на Землі в час світовою деколонізації». Далі слідує аналіз становища в СРСР та висновок: «Таким чином, можна цілком реалістично припустити, що велика криза СРСР не заставить довго себе чекати. Ми повинні готуватись до цього, тому що на таких етапах цілком допустимими є непередбачувані дії.»

Проте Панєвропейський рух не обмежився тим, щоб вірити в падіння комуністичних диктатур в Європі та Росії і тільки чекати на це, а активно намагався зав’язати контакти з усіма прагненнями до свободи, які існували по той бік «Залізної завіси». Прикладом активної діяльності в цьому напрямку є численна допомога польському профспілковому руху за свободу «Солідарність», зв’язки з правозахисниками в ЧССР, паломництво Аугсбурзького Єпископа Йозефа Штімпфле до Радянського Союзу, яке значною мірою підтримали панєвропейці, перші поїздки Отто фон Габсбурга через Угорщину в 1988 році. З початку 80-х років Панєвропейська Унія, яка підтримувала постійні контакти з хорватськими, українськими, чеськими, польськими, словацькими, угорськими та румунськими колами у вигнанні, посилила зв’язки з підпіллям у тих державах, які знаходились під комуністичним впливом.

Історичним зламом був «Панєвропейський Пікнік» у Сопроні (Ödenburg) на кордоні між Угорщиною та Австрією 19 серпня 1989 року. На це свято листівками були запрошені громадяни НДР, зібрані у таборах для втікачів навколо Будапешта. Тоді відбулася перша масова втеча німців з НДР на свободу. На цьому святі під покровительством Отто фон Габсбурга, якого на цьому заході представляла його дочка Вальбурга, та угорського міністра Імре Позсгая 661 людина втекла до Австрії. В інтерв’ю "Daily Mirror" голова Державної Ради НДР Еріх Хонекер пізніше сказав: «Габсбург роздав в якихось далеких краях Польщі (sic!) листівки, якими запрошував усіх туристів з НДР на пікнік. Усіх, хто прийшов, пригощали, усім дарували подарунки та давали гроші та переконували відправитись на Захід».²⁴ На сьогодні незаперечним є те, що цей пікнік розпочав хвилю втеч громадян НДР і, таким чином, істотно сприяв масовим демонстраціям в НДР, які вели до краху Єдиної Соціалістичної Партії Німеччини²⁵.

9 листопада 1989 року Панєвропейській Унії вдалось заснувати свою першу організацію в «Східному блоці», в Угорщині. Заснування та діяльність в Богемії, Моравії та Словаччині²⁶, Польщі, Румунії, Хорватії і т.д. відбулися в наступні місяці. Контакти з правознавцями, борцями за волю та новими групами в країнах Східного блоку, який поступово занепадав, не обмежувались контактами виключно керівництва Міжнародної Панєвропейської Унії, а ґрунтувались на різних ініціативах регіональних та локальних груп Панєвропи. Так виникла широка мережа контактів, над якою особливо активно працювали Панєвропейський Рух Німеччини та Австрії. Отто фон Габсбург мав в цей час багато ефективних виступів у ЗМІ не тільки Угорщини, але і ЧС(С)Р, НДР та Польщі. В травні 1990 року президенту організації Панєвропа-Австрія Карлу Габсбург-Лотрінген вдалося прорвати радянську блокаду в Литві, доставити гуманітарну допомогу та передати президенту держави прапор Панєвропи.

7-9.12.1990 відбулись міжнародні Загальні Збори Панєвропейської Унії в Празі, в яких взяли участь 400 учасників-представників 26 європейських народів і народних груп. Австрійський письменник і вчений Ерік фон Кюнельт-Леддін при цьому виголосив промову «До народів в серці Європи», яку він сказав чеською, словацькою, польською, угорською, хорватською, словенською та німецькою. 1991 рік був позначений розвитком середньоєвропейських організацій Панєвропи, а також агітацією проти радянського панування в країнах Прибалтики та на Україні.

Панєвропейська Унія політично та через пропаганду виступала за свободу та незалежність Хорватії та Словенії та організовувала гуманітарну допомогу для регіонів, які постраждали від війни. Отто фон Габсбург відстоював своєю промовою в словенському парламенті 18 січня 1991 року незалежність Словенії та застерігав від кровопролиття. Того самого місяця він, схожим чином висловився в листі до Франьо Туджмана, президента тоді ще не незалежної Хорватії. «Панєвропейське коло Альпи-Адріатика», яке засідало 19-21.04.1991 під головуванням Карла Габсбурга-Лотрінгена за участю словенських та хорватських делегатів в словенському місті Портороз та хорватському Поресі підписало резолюцію, в якій йшлося: «Ми підтримуємо словенців та хорватів на їх шляху до незалежності».

Поглибити Євросоюз, розширити та духовно оновити: стратегія Панєвропи після 1991

Падіння так званого Східного Блоку, закріплене Варшавським пактом та Радою Економічної Взаємодопомоги, та розвал Радянського Союзу в 1991 році змінили світову політичну ситуацію та розвиток Європейської спільноти. Разом зі звільненням країн Середньої та Східної Європи об’єднання цілої Європи, до якого завжди закликав Панєвропейський рух, з утопії перетворилось на реальну можливість. Панєвропейська Унія, як через свою діяльність в Європейському Парламенті, так через свою постійну основну та громадську діяльність, наполягала на швидкому розвитку стратегії розширення ЄС.

Значною мірою зумовлені Маастріхським Договором, в європейських інституціях та в країнах-членах ЄС виникали дискусії про те, треба віддавати пріоритет поглибленню чи розширенню ЄС. Панєвропейський Рух при цьому наполягав на формулі «Розширення та поглиблення», не роблячи залежним прийняття нових держав до складу ЄС від майбутньої реформи²⁷. Рада Європи користувалась цим положенням, коли в 1993 році на зустрічі керівників держав та урядів в Копенгагені визначались критерії прийняття нових країн та при скликанні урядової конференції з питань розширення ЄС в 1996/1997, метою якої було, зробити більш дієвими установи ЄС та більш прозорими процеси.

З підписанням в 1992 році Маастріхської угоди у багатьох країнах ЄС виникла дискусія про те, чи не отримує Європейська Спільнота надто багато компетенції і чи не може вона стати надто сильною проти національних держав. Панєвропейська Унія, яка постійно виступала за федеральну розбудову об’єднаної Європи та за збереження принципу субсидіарності, наполягала на тому, щоб принцип субсидіарності вперше був закріплений згідно європейського права у Маастріху²⁸.

ЄС презентував для громадськості враження, що у багатьох сферах став надто сильним, проте в той же час у війні Сербії проти Хорватії та Боснії та Герцеговини ЄС виявився нездатним до дії, без єдиної позиції на зовнішньополітичному рівні та слабким. Панєвропейський Рух вже давно критикував нерівномірний розвиток економічної та політичної інтеграції. Через це передусім в дискусії про Європейську Конституцію Панєвропа вимагала на всіх заходах і у всіх публікаціях справжньої європейської, спільної зовнішньої політики Європейського Союзу та посилення європейських інституцій, а саме Європейського Парламенту та Єврокомісії на противагу Раді як представницькому органу країн-членів ЄС. На думку Панєвропейської Унії Рада і Парламент повинні утворювати верхню та нижню палату, інакше можна сформулювати палату держав та палату народів, європейського законодавства, а комісія повинна бути розбудована до справжнього виконавчого органу.

Сьогоднішні політичні цілі Панєвропейської Унії на даний час – це швидке та масштабне розширення Європейського Союзу на Схід, при чому Панєвропа керується принципом, що кожна європейська держава має основоположне право на членство в ЄС. У численних резолюціях та основних документах йдеться не тільки про держави Південної Європи (які через так звані Тесалонські основні документи володіють однозначною згодою на майбутнє членство). Панєвропейська Унія чітко вимагає відкриття перспективи на членство в ЄС і для України. І навпаки Росія та Туреччина визначені тільки, як важливі сусіди, а не як майбутні члени.

Все активніше Панєвропейська Унія поряд з європейським єднанням у своїх висловлюваннях наголошує на незалежній панєвропейській позиції. Позиція, обрана Коденгофом-Калергі, - геополітичне визначення мети. Політично цілісна Європа – з вільним внутрішнім ринком та спільною валютою – у зовнішньополітичному та у сенсі безпеки повинна бути в стані представляти свої позиції на світовій арені.

В той же час Панєвропейська Унія працює з метою духовного натхнення Європи, визнаючи при цьому «нову євангелізацію Європи», проголошену Папою Іоанном Павлом ІІ. Наголошення на цій світоглядній основі стало все активнішим останнім часом. Якщо в час де Голля йшлося про те, чи виникне об’єднана Європа, чи ні, пізніше вже постало питання, якої форми повинна набрати ця об’єднана Європа. Питання в тому, на якій духовній та традиційній основі повинна ґрунтуватись завтрашня європейська державність. При з’ясуванні цього питання Панєвропейська унія чітко наголошує на християнстві, не лише в сенсі спадку та традиції, а у значенні сили, яка формує суспільство.