Європейський Союз постає перед значним викликом – зробити його інститути та систему договорів і процесів прийняття рішень більш прозорими і зрозумілими для громадян та політиків і одночасно адаптувати їх до функціональних завдань розширеного Союзу. У квітні 2002 року, на загальному зібранні у Братіславі Союз Панєвропи прийняв наступний Меморандум про майбутнє Європи:

1. Субсидіарність:

У заключному документі, прийнятому у Лаекені, багаторазово згадується поняття субсидіарності, в контексті якого постають запитання: «На якому рівні повноваження здійснюються найефективніше? Як до цього процесу має бути застосований принцип субсидіарності?». На противагу широко розповсюдженій думці про те, що субсидіарність базується на делегуванні національними державами їхніх повноважень на інші рівні, насправді принцип субсидіарності є звичайним принципом регулювання. Він виходить з того, що повноваження на тому чи іншому рівні (адміністративному, політичному, громадському) мають бути таким чином розподілені, щоб вони були найкраще реалізовані, і при цьому вищою метою завжди є громадянське благополуччя. Через це субсидіарність виходить за рамки обмеженого поняття державного суверенітету 19 століття, визнаючи правильним чином структуровані повноваження, які означають компетенцію і пов’язану з цим відповідальність для відповідного носія верховної влади. За ідеальних умов субсидіарності повноваження передаються на кожний чітко визначений рівень, де вони можуть бути реалізовані найбільш ефективним чином.

Для субсидіарного устрою характерна не лише різниця між Європейським Союзом та державою – членом на довільному регіональному рівні (як це сформульовано у заключному документі Лаекену), але також і децентралізована структура, що пролягає від локальної одиниці до загально європейського рівня. Додатково субсидіарність визнає структурні елементи суспільства (такі як сім’я), які – так само як і адміністративні одиниці – теж володіють своїми повноваженнями.

Відповідно субсидіарність ставить питання не щодо того, «як багато Європи ми потребуємо?», а про те, «наскільки багато державного управління ми потребуємо?». Принцип свободи у відповідальності перевищує регулятивне божевілля домінуючого нині правового позитивізму. У відповідності до цієї свободи Панєвропейський Рух прагне до відчутного зменшення правових норм.

Будучи відданим духу субсидіарності, який також згадується у заключному документі Лаекену, Панєвропейський Рух в Австрії вимагає:

• розвитку Європейського права національних меншин, яке дає можливість вродженим національним меншинам напряму звертатися до інститутів ЄС, включаючи Європейський суд,
• закріплення принципу субсидіарності як звичайного принципу регулювання в європейські договори, наприклад, в Європейську Конституцію, яка зараз твориться,
• каталогу повноважень, який визначає виняткові та всесторонні повноваження в рамках Європейського Союзу, де у спірних ситуаціях остаточний вирок у справах європейських повноважень належав би Європейському Суду,
• визнання традиційних регіонів і регіонів на перетині кордонів та їхніх повноважень,
• правове визнання наднаціональних партій, громадських об’єднань і спільнот, а також європейського правового захисту для християнських церков і релігійних общин, що мають постійне місце перебування у Європі,
• дійсної передачї зовнішньої політики і політики безпеки до компетенції Союзу,
• ліквідацію національних адміністративних одиниць у тих сферах, де компетенція переходить на європейський або регіональний рівень.

2. Реформування договорів

Плутанина у діючих сьогодні договорах ЄС повинна бути змінена на більш транспарентну структуру, яка забезпечуватиме більшу прозорість для громадян і політиків, як це і вимагають багато державних діячів Європи протягом років. Панєвропейський Рух в Австрії вимагає в цьому питанні:

• створення Європейської конституції, яка міститиме Хартію основних прав, заново упорядковані та реформовані договори і каталог повноважень,
• дискусії та прийняття існуючими законодавчими палатами (Рада і Парламент) Хартії основних прав - на основі результатів, розроблених Конвентом і проголошених Європейською Радою та Європейським Парламентом,
• у випадку особистої зацікавленості кожний громадянин Союзу повинен мати можливість звертатися напряму до Європейського Суду, посилаючись на Хартію основних прав; це право також повинне бути надане юридичним особам, регіональним адміністраціям, церквам тощо,
• формулювання і ратифікація каталогу повноважень відповідно до засад субсидіарності, який тим не менше не повинен стати перепоною на шляху подальшої інтеграції,
• виходячи з двоїстого характеру ЄС як Союзу держав і громадян Європейська конституція повинна бути ратифікована законодавчими органами як Союзу, так і держав – членів,
• правосуб’єктності для Європейського Союзу, яка забезпечуватиме єдність у зовнішній, зовнішньоекономічній, безпековій та оборонній політиці, а також передбачатиме спільне несення колективної відповідальності.

3. Реформування інститутів

Інститути, які первинно були створені для вільної конфедерації шести держав, повинні пройти глибокі реформи, щоб надалі бути дієздатними в економічному, політичному, правовому глибоко інтегрованому Союзі з п’ятнадцяти, двадцяти семи і більше країн країн. У цьому питанні Панєвропейський Рух в Австрії вимагає:

• визнання Європейської Комісії у якості уряду ЄС з повною урядовою відповідальністю і повноваженнями в усіх сферах, у яких ЄС є компетентним,
• обмеження Ради ЄС як палати держав в законодавчій владі ЄС до Ради, відповідної до якості ЄС як Союзу держав, що діяла б як власний інститут ЄС,
• підвищення ролі Європейського Парламенту як першої палати законодавчої влади ЄС, відповідно до якості ЄС як Союзу громадян,
• інтегрування СЗППБ (Спільна зовнішня політика і політика безпеки ЄС) до Європейської комісії, наприклад, злиття цього відомства на чолі з Комісаром ЄС у зовнішніх справах до його міжнародної позиції як Міністра зовнішніх справ ЄС,
• посилення Президента комісії в рамках Європейської Комісії в сфері його керівних повноважень,
• право Президента комісії формувати склад ЄК виключно на основі особистих і професійних якостей, без врахування - пропорційного представництва національностей, але зберігаючи інституційну багатосторонність Європи,
• право обох палат законодавчої влади Європи – Парламенту і Ради (де, звичайно, не буде принципу одностайності) після слухання призначати Президента комісії і усувати його/її шляхом висловлення вотуму недовіри, а також права обох палат після індивідуального слухання призначати комісарів і усувати їх шляхом висловлення кваліфікованим голосуванням вотуму недовіри,
• введення єдиного Європейського виборчого права (для виборів до Європейського Парламенту), орієнтованого на мажоритарну виборчу систему з можливістю висування загальноєвропейських кандидатур, прикладом спільних кандидатів першості,
• введення права законодавчої ініціативи для Ради, Парламенту і Комісії,
• створення прокуратури Європи для захисту інтересів Союзу в усіх сферах, у яких ЄС є компетентним.