Витоки української держави сягають часів Київської Русі IX століття. Підчас радянського панування особливо сильним був тиск русифікації. Майбутнє країни залежить від її молоді.

Ігор Жалоба

Поняття боротьби за волю, як бою за свободу, є надзвичайно багатозначним. У Вікіпедії ми знаходимо твердження, що, з одного боку, його можна визначати за тим критерієм, хто бере участь у боротьбі за свою волю (тобто, група людей чи соціальний прошарок, як наприклад, раби у повстаннях або підкорена частина населення, яка прагне отримати свободу, це може бути колонія, яка хоче здобути незалежність (рух опору, боротьба за незалежність)), з іншого боку можна розрізняти за тим, в чому власне полягає свобода (наприклад, в збереженні або у здобутті національної незалежності (війна за незалежність, війна за свободу, «Національне Визволення»)).

У своїй доповіді я буду розгядати «боротьбу за волю України» як боротьбу за свободу у вузькому розумінні, як боротьбу за визволення народу під зовнішнім тиском та запропоную короткий історичний екскурс у боротьбу за визволення України.

Витоки української держави сягають часів Київської Русі, яка утворилась в IX столітті та об’єднала східнослов’янські племена. Після розпаду Київської Русі в ХІІІ столітті постали нові князівства, серед яких Галицько-Волинське Князівство, яке вважається першою незалежною державою на території України. В ХІV столітті західна територія князівства відійшла до Галичини, в той час, коли південь та схід країни на декілька століть увійшли до складу Великого Литовського Князівства. На цей час припадає перша згадка назви «Україна» по відношенню до народності українців, які саме тоді постають як етнічна спільнота з власною мовою. В 1569 році литовське панування було скасоване Королівством Польща. 100 років потому, коли в середині ХVІІ століття Богдан Хмельницький через боротьбу проти Польщі та Литви здійснював перші серйозні спроби заснувати власну державу, козацька держава була неспроможна самостійно досягнути цієї мети. Серед сторін, які могли надати підтримку, Османська імперія була надто слабка для надання допомоги, Кримсько-Татарське Ханство та Московська імперія не були зацікавлені в сильній сусідській державі, Західна Європа після 30-літньої війни мала достатньо своїх проблем, щоб вмішуватись в боротьбу в далекій Східній Європі. Московська імперія хитро використала ситуацію і всупереч домовленостям 1654 року розпочала інкорпорувати Україну в імперію. Не була успішною також і спроба Мазепи, одного з гетьманів України, визволитись з «братніх» обійм підчас Північної війни (1700 – 1721 рр.) за допомогою шведів. В результаті Україна ще надовго залишилась прив’язаною до Росії, тільки невелика західна частина Україна стала частиною імперії Габсбургів наприкінці ХVІІІ століття.

Як і всюди на європейському континенті в ХІХ столітті в російській частині України серед української шляхти та серед вищих прошарків козацтва були інтелігенти, які почали цікавитись культурою та мовою та покликали до життя національний рух. На перший план виходять не тільки збірки українських народних пісень та козацького епосу, а починається також дослідження української мови та історії у відмежуванні від російської та польської. Найбільш визначним провідником українського національного руху ХІХ століття називають сина кріпака, який походив з-під Київщини, Тараса Шевченка (1814-1861 рр.), що навчався в Академії Мистецтв у Петербурзі, а пізніше обрав поетичне мистецтво. Його перу належить визначна збірка українських віршів під назвою «Кобзар». Український національний рух становив все більшу загрозу для царського уряду. Суворо почали вживати заходів. Проте навіть коли заходи російських чиновників суттєво гальмували спроби творення національної української ідентичності, незважаючи на всі можливі репресії, знову і знову знаходились такі провідні активісти, як історики Київського університету Володимир Антонович та Михайло Драгоманов, які наприкінці ХІХ століття та на початку ХХ століття присвятили себе служінню українському національному руху.

Україна: гідне жалю непорозуміння

Ще один шанс українці отримали з розпадом Російської імперії в 1917 – 1920 рр. І знову ми не виявились достатньо сильними, щоб самостійно захистити власні позиції, ми знову залежали від зовнішніх сил. Для країн-союзників проголошення незалежної України було непорозумінням, гідним жалю, ніхто з них не хотів виступити за не цілком зрозумілу справу після чотирьох напружених років Першої світової війни. Також вони вже мали надто багато претендентів для допомоги: Польщу, що саме відроджувалась, країни Прибалтики, Фінляндію, Чехословаччину. Більше розуміння українці зустріли в Німеччині та Австро-Угорщині, оскільки керівники цих країн були зацікавлені в продовольчих товарах з України. А керівництво більшовицької Росії не шкодувало сил та намагань, щоб зберегти Україну, як частину майбутнього СРСР. Як Ленін, так і Троцький, не втомлювались наголошувати, що без України неможливо побудувати нову соціалістичну державу. Не вдалося створити українську державу, Україна знову була поділена між сусідніми державами: СРСР, Румунією, Чехословаччиною та Польщею. Українська незалежність, проголошена в червні 1941 року у Львові проіснувала лічені дні.

Друга світова війна принесла об’єднання майже всіх українців у єдиному державному утворенні, в Радянському Союзі. Українська Радянська Республіка охоплювала територію 580 000 квадратних кілометрів та 41 мільйон населення. Східні українці після 125 – 250 років російського та 21 року радянського панування були в націонал-соціалістичній окупації лише 2-3 роки. Українці Галичини навіть зазнали радянського панування терміном менше, ніж 2 роки, в той час, коли рутени Закарпаття взагалі вперше опинились в державі з домінуванням росіян.

Радянські органи після Другої світової війни енергійно взялись за націонал-українські сили, які частково співпрацювали з німцями. Найважливіша національна організація, а саме Греко-Католицька або Уніатська церква переслідувалась. В березні 1946 року інсценований синод анулював Брестську унію 1596 року. Цим рішенням усі українці під тиском були об’єднані у єдину Російську Православну Церкву.

Ще небезпечнішою для радянських органів була Українська Повстанська Армія (УПА), яка продовжувала свої акції на Західній Україні і після завершення війни. УПА здійснювали акції саботажу та напади на радянських діячів, які вимагали тисячі жертв. Лише в 1948 році вдалося суттєво ослабити УПА, а в 1950 році у боротьбі з радянськими міліціянтами загинув провідник УПА Роман Шухевич. Проте менші підрозділи і надалі продовжували партизанську війну аж до середини 50-х років.

Дисиденти та права людини

В другій половині 70-х та на початку 80-х років тенденції русифікації суттєво посилились. Процес русифікації був важливим мотивом для опозиції, яка з’явилась в Україні ще в 60-х роках. Тоді почали організовуватись так звані дисиденти. Носії та провідники української опозиції походили передусім з міської інтелігенції, яка заново сформувалсась в певних умовах конкуренції до російської та русифікованої еліт. Більшість націонал-українських опозиціонерів відкрито виступила проти русифікації та за вільний розвиток української культури в рамках європейської культури.

Таке первинно виключно культурне визначення мети було пов’язане з політичними ідеями прав людини та демократії, при чому, як правило, йшлося не про скасування, а про реформування радянської системи. В середині 70-х років різні опозиційні напрямки розпочали контакти з Українською Гельсінською Групою, яка на перший план висувала загальні цілі демократизації та прав людини, та співпрацювала з опозиційними групами інших національностей, в тому числі з російськими. Гельсінські Групи виступали за дотримання домовленостей, досягнутих на Нараді з питань безпеки та співпраці в Європі в Гельсінкі, особливо, що стосувались основних прав громадян.

Багато з тих людей, які з 60-х років виступали з націонал-українською діяльністю і за часто були полонені в концтаборах, відіграли наприкінці 80-х років вирішальну роль у русі за незалежність та за нову українську державу. Незважаючи на незначну базу опозиційний рух 60-70-х років мав велике значення для утворення невеликої групи свободомислячих політиків.

Прагнення здобуття незалежності, які не згасали ні на мить та мали своїм центром західноукраїнський Львів, після перебудови 1991 року призвели до проголошення оновленої незалежності в дусі розпаду Радянського Союзу. 24 серпня 1991 року Верховна Рада тогочасної Української Радянської Соціалістичної Республіки практично одноголосно (346 голосів проти одного) прийняла рішення про незалежність України. 1 грудня того ж року на загальнодержавному референдумі це рішення підтримали 90,3 % громадян України. Результати референдуму називають останнім цвяхом у труну СРСР. Вже 8 грудня президенти Росії, Білорусії та України зробили заяву про припинення існування Радянського Союзу як правового суб’єкта та геополітичної реальності.

Тогочасні почуття західних політиків після проголошення незалежності України вдало описав німецький автор Генрік Бішоф: «Із подивом західні політики дізналися, що в Європі – поряд з 80 мільйонами німців, більше ніж 50 мільйонами британців, французів та італійців і т.д. існує автохтонна нація українців, чисельністю 35 мільйонів, яка за винятком двох короткочасних періодів (1918-19 та 1941) ніколи не мала незалежної держави. Тепер Україна переживає період незалежності. Проте постає питання, як довго буде тривати цей період.»

І справді, Україна, як молода країна опинилась наодинці з великими проблемами: показники інфляції становили в 1992 році біля 5.600%. Щомісяця інфляція зростала на 70-90%. Дефіцит бюджету склав більше однієї третьої валового національного продукту. Валютні резерви держави становили приблизно 4 мільйони доларів.

Особливе випромінювання України

Серед інших ознак тогочасного економічного становища української держави були: нестача енергії; великі державні підприємства, які продукували лише втрати; розвал банківської системи. До них додались збільшення цін, зростання безробіття, заборгованість підприємств один одному, запізніла реформа сільського господарства та приватизація, а також зростання контролю над економікою з боку української мафії.

В той час виникли численні жарти, які можна почути ще і сьогодні, наприклад: «Україна – це бідна країна в Східній Європі, яка після експерименту з Чорнобилем має особливе випромінювання».

Проте, всупереч всім жартам та побоюванням, Україна, практично без допомоги ззовні, змогла подолати переважну більшість економічних проблем 90-х років, а на початку ХХІ століття в економіці України навіть спостерігалося економічне зрістання, яке відбувалось подібно до економічного зростання Росії. Менше, ніж за 20 років власної історії, Україні довелося пережити такі події, як Майдан або Помаранчева Революція 2004 року, коли ніхто не сподівався, що народ вийде на вулиці, щоб захистити своє право на вільний вибір. І сьогодні, незважаючи на тотальну корупцію та політичне безсилля, в суспільстві залишились сили для подальшої демократизації України.

Тут я би хотів процитувати українського письменника Юрія Андруховича: «Останнім часом мене дивує дещо інше – сотні тисяч людей, які тут живуть, ходять, дихають, і при цьому не допускають ніякої магії, - як я вже казав, вони просто живуть, вони, цілком по-українськи, вважають це життя неможливим, нестерпним, жалюгідним, лають уряд, мафію, міліцію, всяку Україну і всяку Росію цього світу. Водночас вони купують і продають квартири, приховують податки, їздять на природу, співають свої народні пісні на днях народження та на весіллях, щедро п’ють та їдять, відвозять на шрот свої дряхлі фольксвагени та латають їх, влаштовують стрілянину на дискотеках, обробляють городи, вирощують фасолю та квіти перед житловими будинками, слухають нервово-паралітичну музику, їздять на заробітки до Польщі та Чехії, купують земельні ділянки, купують владу, міліцію, мафію, митників, наповнюють щонеділі церкви, моляться, народжуються, помирають – з одним словом, як я вже казав, вони живуть.» (Юрій Андрухович. Остання територія).

Хаос, але і відсутність тенденції авторитаризму

Ключовими словами є «вони живуть». Завдяки цьому «вони живуть» Україна поборола тенденцію авторитаризму часів президента Кучми і до сьогодні не має ні Лукашенко чи Путіна, ні Мєдвєдєва. Ззовні все в Україні виглядає надто хаотично, але цей хаос є відкритим хаосом, який всі громадяни України можуть відкрито обговорювати на відміну від наших сусідів, які мають на даний час майже такий самий хаос, але під ширмою «порядку». Для мене особисто набагато важливішим є, поводитись як вільна людина і відкрито обговорювати проблеми моєї країни, ніж фальшиво гордитись так званим «порядком». Ще сюди можна додати, що за вченням про синергетику хаос та турбулентність є причинами порядку, який виникає із самоорганізації.

Як людина, яка щодня контакує зі студентами в університеті, я можу стверджувати, що для цієї справді нової генерації небайдуже, що їм запропонує близьке майбутнє і як складатиметься доля їх країни. Так, звичайно, є достатньо молодих людей, які пристосовуються. Але більшість, за моїми оцінками, виступає за зміни, які будуть вести до демократизації України, що дає добру надію на майбутнє. Ця надія виникає на основі доброї традиції боротьби за волю України.